Шаховий турнір

Шахи та шашки
Спорт, наука чи мистецтво?
Шахи – одна з найрозповсюдженіших спортивних ігор сучасності. Поєднує в собі елементи мистецтва (уяви), науки (логічноточного розрахунку) і спорту.
Шахи використовуються і як модель наукових досліджень у психології й педагогіці, сприяють розвиткові концентрації уваги, вмінню долати труднощі, планувати власні дії, логічно мислити.
Змагання з шахів поділяються на два типи: турніри й матчі.
Шаховий турнір – форма проведення змагань, коли у поєдинку бере участь більше двох гравців, і кожен із них грає з іншими у порядку, що встановлюється таблицею ігор (за коловою системою) або вибірково з групою учасників (олімпійська, схевенингенська чи швейцарська системи). Шаховий турнір за коловою системою при обмеженій кількості учасників може проводитися у декілька кіл. У цьому випадку змагання називають матчем-турніром.
Матч – змагання між двома суперниками або командами. Особистий (індивідуальний) матч проводиться на більшість перемог із визначеної кількості партій або до визначеної кількості перемог.
Деякі шахові терміни
Шах – позиція, під час якої король того гравця, чия черга робити хід, знаходиться під атакою фігур суперника.
Мат – шах, від якого не має захисту. Гравець, що поставив мат королю суперника, виграє партію.
Пат – позиція, коли жодна з фігур того гравця, чия черга ходити, не може зробити хід дозволений правилами. Після встановлення на шахівниці пату партія оголошується нічиєю.
Історія виникнення гри в шахи
Стародавнє походження шахів не викликає сумнівів. Ігри з фішками на дошці були відомі ще в ІІІ – ІV ст. до н. е. У перші 500 років н. е. на північному заході Індії, за думкою багатьох істориків, з’явилася найдавніша форма шахів – військова гра чатуранґа (на санскриті: «чотири роди війська з чотирма видами зброї – колісниці, слони, кіннота, піхота»). Грали в чатуранґу на дошці 9х9 четверо гравців, а пересування фігур визначалося кидком гральної кості.
З Індії шахи розповсюдилися по всій східній і центральній Азії, а в кінці V – на початку VI ст. проникли до Ірану. Тут ця гра, де «перемогу розумом беруть» (як повідомляв один із найдавніших рукописів), користувалася великою популярністю.
В VII ст. з шахами познайомилися завойовники іранської монархії – араби. Нову для них гру вони назвали шатрандж. Араби удосконалили забаву: гра для чотирьох перетворилася в гру для двох суперників і виграш у ній уже досягався не киданням кості, а розумом.
У VІІІ – ІХ ст. шатрандж отримав широке розповсюдження в Арабському Халіфаті. Тоді й винайшли шахову нотацію (спосіб запису партій), шахову композицію (задачі, етюди), аналіз окремих позицій. З’явилася велика кількість літератури з теорії дебютів, стратегії, тактики, аналізів різних типів ендшпілю.
Темп гри в шатранджі відрізнявся великою повільністю. Сучасної рокіровки не існувало. Кінцевою метою маневрів вважалося безвихідне положення («мат» або «пат») ворожого короля. Ферзь був найслабшою фігурою – він пересувався лише на одне поле по діагоналі. Слон здійснював своєрідний стрибок по діагоналі через одне поле. Пішаки в початковому положенні просувалися теж на одне поле. Не змінилися з того часу тільки ходи короля, тури й коня.
Європейці, ймовірніше за все, навчилися цій грі від арабів із Іберійського півострова, Аквітанії, Провансу чи з півдня Апенін. У Скандинавії та на Британських островах шахи розповсюджували вікінги (знайдені кілька комплектів шахів на острові Льюіс, датовані 1200 р.).
У країнах Західної Європи в шахи почали грати наприкінці ІХ ст., про що теж свідчать знахідки шахових фігур. У ХІ ст. з’явилася перша згадка про шахи в літературі («Каталонський заповіт», 1010). З ХІ-ХІІ ст. цю гру почали вважати однією з найзахоплюючих розваг феодальної знаті. Вона ввійшла до програми лицарського виховання, про неї писали в тогочасних літературних творах («Пісня про Роланда», «Трістан та Ізольда», «Роман про Розу»). З часом правила гри зазнали змін. Шахівниця стала двоколірною (раніше всі її клітинки були білими).
Культура шахової гри, що досягла досить значного розвитку в арабів, помітно знизилася під час переходу шатранджа до Європи. Період з ХІІ по XV ст. (епоха Середньовіччя) характеризується загальним зниженням рівня культури, що не сприяло розвиткові мистецтв. Шахи перетворилися на гру азарту, в них почали грати на гроші. Наприкінці XIII ст. католицька церква навіть віднесла їх до числа заборонених «гріховних забав». Але вже в 1400 р. ці заборони були зняті.
В епоху Відродження (XV-XVI ст.) склалися правила гри в шахи, котрі значно скоротили тривалість партій: слон та королева стали набагато сильнішими, а пішаки отримали право пересуватися із початкової позиції на дві клітинки. В ті часи в шахах запанувала італійська школа, створення якої пов’язують із творчістю італійських шахістів, чиї партії, зібрані у творах Дж. Полеріо, Дж. Греко, А. Сальвіо, П. Каррери, Д. Понциані. В грі з’явилися стрімкі атаки, ефектні комбінації, що закінчувалися матом. Захищатися італійські майстри не хотіли, віддаючи перевагу контратаці.
Італійська шахова школа, розглядаючи шахи як мистецтво, показала їхню красу та широкі комбінаційні можливості, започаткувала систематичні дослідження відкритих дебютів, особливо тих, де фігури борються одна проти одної.
В ХІХ ст. ідеї італійської школи почали пропагувати англійці Дж. Саррат, У. Еванс, У. Льюіс, француз А. Дешапель, росіяни О. Петров та К. Яніш. Саме в Європі з’явилися видатні шахісти, котрих почали вважали кращими гравцями світу: Франсуа Данікан Філідор (1726-1795), Луї Шарль Мае де Лабурдонне (1795-1840), Ґорвард Стейнтон (1810-1874), Адольф Андерсен (1818-1879), Пол Морфі (1837-1884).
В Російській імперії політичні й соціальні умови мало сприяли розвиткові шахового мистецтва. Протягом ряду сторіч (із XIII по XVII) шахи піддавалися гонінню з боку церкви, їх забороняла в законодавчому порядку державна влада. Та, не дивлячись на усілякі заборони, гра продовжувала жити в народі. Її оспівував народний епос – билини, старовинні пісні, прислів’я. Полюбляли грати в шахи й царі, бояри та духовенство. Однак лише на початку XIX ст. в Росії почали створювати перші шахові гуртки, видавати перші шахові книги. Це й зумовило більш пізній вихід російських гросмейстерів на міжнародну арену.
У XX ст. в світі встановили сучасні правила шахової гри, винайшли шаховий годинник, почали частіше проводити міжнародні турніри. На порядку денному постало питання про офіційний титул чемпіона світу. Шахи стали спортом.
Тому в тиждень спорту ми в школі організували шаховий турнір по класах. Сьогодні ми визначили чемпіонів класу, а в понеділок відбудеться вирішальний турнір чемпіона школи по шашках.